Tag:
Еволюція
Чи стають люди дурнішими? Нові дослідження показують зниження інтелекту та емоційних здібностей
by Пітер
written by Пітер
Чи стають люди інтелектуально та емоційно дурнішими?
Еволюція історично сприяла розвитку інтелекту та емоційної складності у людей, але зараз дослідники стверджують, що цей селективний тиск послабився, що може призвести до зниження цих важливих когнітивних здібностей.
Генетична основа інтелекту
Наші інтелектуальні та емоційні можливості значною мірою визначаються складною мережею генів. Однак ці гени сприйнятливі до мутацій, які можуть порушити когнітивні функції.
У минулому наші предки-мисливці-збирачі значною мірою покладалися на свій інтелект, щоб вижити у суворих умовах і перехитрити небезпечну здобич. Цей селективний тиск сприяв виживанню особин з вищими когнітивними здібностями.
Вплив суспільства
Оскільки люди перейшли до сільського господарства та урбанізації, еволюційний потяг до усунення мутацій, пов’язаних з інтелектуальними вадами, послабився. Сучасне суспільство з його достатком ресурсів і технологічних зручностей ще більше зменшило потребу у високому рівні інтелекту в повсякденному житті.
Дослідники підрахували, що за останні 3000 років люди, ймовірно, накопичили кілька мутацій, які знизили наші інтелектуальні здібності.
Роль технологій
Хоча наш інтелект може знижуватися, технології стрімко розвиваються. Дослідники вважають, що майбутні технології зрештою дозволять нам виявляти та виправляти генетичні мутації, які порушують когнітивні функції.
Цей технологічний прорив може потенційно зупинити або навіть повернути спад людського інтелекту.
Важливість мудрого використання нашого інтелекту
Доки такі технології не стануть доступними, вкрай важливо, щоб ми максимально використали наші залишкові інтелектуальні здібності. Ми повинні інвестувати в освіту, дослідження та інновації, щоб вирішити проблеми, з якими стикається наше суспільство.
Ми також повинні пам’ятати про потенційний вплив наших дій на майбутні покоління. Розуміючи генетичну основу інтелекту та роль суспільства у його формуванні, ми можемо вжити заходів для збереження та покращення наших когнітивних здібностей у довгостроковій перспективі.
Додаткові міркування
- Розрахунок ймовірності існування інтелектуального позаземного життя: Якщо людський інтелект знижується, чи збільшує чи зменшує це ймовірність знайти інтелектуальне життя за межами Землі?
- Розумний творець: Деякі стверджують, що складність людського інтелекту вказує на вищу силу чи розумного творця. Як теорія генетичних мутацій кидає виклик цій вірі або підтримує її?
- Майбутнє освіти: У міру розвитку технологій та еволюції нашого розуміння інтелекту, які зміни будуть потрібні в наших системах освіти, щоб підготувати майбутні покоління до швидко мінливого світу?
Неминуча спадщина Чарльза Дарвіна у моїй відпустці
Подорож слідами Дарвіна
Моя недавня відпустка забрала мене у несподівану подорож життям і спадщиною Чарльза Дарвіна. Незважаючи на мої початкові наміри уникати місць, пов’язаних з Дарвіном, його присутність, здавалося, пронизувала кожен куточок моєї подорожі.
Кембридж: центр натхнення дарвінізму
Моєю першою зупинкою був Кембридж, Англія, де вплив Дарвіна був незаперечним. Під час екскурсії престижним університетом я дізнався про його зв’язок з чотирма відомими вченими: Френсісом Кріком, Джеймсом Ватсоном, Розалінд Франклін і ним самим.
Заглянувши до музею наук про Землю Седжвік, я натрапив на відкриття Дарвіна скам’янілостей з його експедиції на “Біглі”. Кульмінацією музею стала нова виставка, присвячена геологічним внескам Дарвіна.
Навіть у спокійному Кембриджському ботанічному саду відчувалася присутність Дарвіна. Сад був заснований Джоном Стівенсом Генслоу, професором, який надихнув Дарвіна на захоплення природничими науками.
Лондон: дім пам’ятника Дарвіну
У Лондоні я вирушив до Музею природознавства. Незважаючи на всі мої зусилля уникнути Центру Дарвіна, я не зміг встояти перед привабливістю відновленої в натуральну величину статуї легендарного вченого, яка тепер гордо демонструється у Центральній залі.
Париж: вплив Дарвіна в Jardin des Plantes
Моя подорож завершилася в Парижі, де я був здивований, знайшовши спадщину Дарвіна живою та здоровою в Jardin des Plantes. Серед експозицій про запилення та ко-еволюцію я зіткнувся з ледь помітними нагадуваннями про глибокий вплив Дарвіна на наше розуміння природного світу.
Тривалий вплив Дарвіна
Протягом усієї відпустки я усвідомив, що вплив Дарвіна виходив далеко за межі наукової сфери. Його теорії та відкриття сформували наше розуміння мистецтва та візуальної культури, про що свідчить виставка “Безкінечні форми” в Музеї Фіцуільяма в Кембриджі.
Стало зрозуміло, що 2009 рік справді був “Роком Дарвіна”. Його спадщина продовжує резонувати в кожному куточку світу, надихаючи як на наукові дослідження, так і на художнє вираження.
Геологічні внески Дарвіна
Геологічні відкриття Дарвіна відіграли вирішальну роль у формуванні його теорії еволюції. Його ретельні спостереження за гірськими утвореннями та скам’янілостями розкрили величезний вік Землі, кинувши виклик поширеним на той час переконанням.
Музей наук про Землю Седжвік у Кембриджі зберігає колекцію геологічних зразків Дарвіна, включаючи скам’янілості, які він зібрав під час своєї подорожі на “Біглі”. Ці скам’янілості забезпечують відчутний зв’язок з його новаторською роботою в галузі геології.
Спадщина Дарвіна в Році Дарвіна
2009 рік ознаменував 200-річчя від дня народження Дарвіна та 150-річчя публікації його новаторської праці “Про походження видів”. Щоб відзначити ці віхи, у всьому світі було проведено численні виставки та заходи, що демонстрували тривалий вплив Дарвіна на науку, мистецтво та культуру.
Моя відпустка стала несподіваним паломництвом життям і спадщиною Чарльза Дарвіна. Від Кембриджа до Лондона і Парижа його присутність була неминучою, свідченням глибокого впливу, який він справив на наше розуміння природного світу та нашого місця в ньому.
Найбільший динозавр в історії: знайомтеся з Patagotitan Mayorum
Відкриття та опис
У 2014 році палеонтологи зробили революційне відкриття: знайшли скам’янілі рештки колосального динозавра, який міг бути найбільшим з усіх, що коли-небудь ходили по Землі. Виявленого на ранчо в Аргентині динозавра назвали Patagotitan mayorum, що означає “титан Патагонії з родини Майо”.
Patagotitan був травоїдним, його величезне тіло підтримували величезні кінцівки та довгий, мускулистий хвіст. Одна лише його шия була довшою за шкільний автобус, а його загальна довжина, за оцінками, перевищувала 120 футів. Вагою понад 70 тонн, Patagotitan був важчим, ніж дюжина африканських слонів разом узяті.
Порівняння розмірів та суперечки
Гігантські розміри Patagotitan спричинили порівняння з іншими велетенськими динозаврами, такими як аргентинозавр і пуертазавр. Хоча Patagotitan може бути не абсолютним найбільшим завроподом, він, безумовно, є одним з найповніших і найкраще збережених зразків.
Палеонтолог Метью Ведель зазначає, що наявні вимірювання свідчать про те, що Patagotitan був порівнянного розміру з аргентинозавром. Однак він наголошує, що потрібні додаткові дослідження, щоб визначити, який динозавр має звання найбільшого завропода.
Географічний розподіл і межі розміру
Цікаво, що всі відомі гігантські завроподи, включаючи Patagotitan, Argentinosaurus і Puertasaurus, схоже, мешкали в одній і тій самій місцевості в аргентинському крейдяному періоді. Це говорить про те, що може існувати верхня межа розмірів, яких могли досягти завроподи, можливо, через екологічні фактори чи фізіологічні обмеження.
Фактори, що сприяють гігантським розмірам
Причини надзвичайного розміру цих завроподів досі обговорюються. Палеонтолог Крісті Каррі Роджерс припускає, що вони розвинули свої масивні тіла, щоб скористатися численними ресурсами та спеціалізовані фізіологічні адаптації, які дозволили їм процвітати як бегемоти.
Ведель додає, що більші розміри забезпечили завроподам ряд переваг, включаючи збільшення виробництва яєць, захист від хижаків та можливість виживати за їжі нижчої якості та здійснювати тривалі міграції.
Постійне зростання і майбутні відкриття
Дивно, але навіть найбільші представники Patagotitan виявляють ознаки постійного зростання в момент смерті. Це говорить про те, що навіть якщо Patagotitan не є найбільшим динозавром, коли-небудь виявленим, він, ймовірно, не є найбільшим представником свого виду.
Каррі Роджерс вважає, що все ще можуть бути виявлені більші динозаври. Вона зазначає, що всі відомі гігантські завроподи померли до досягнення повної зрілості, що свідчить про те, що можуть існувати ще більші зразки.
Важливість і значення
Виявлення Patagotitan mayorum є свідченням неймовірної різноманітності та масштабів доісторичного життя. Це підкреслює постійний пошук знань про стародавній світ і захоплення, яке динозаври продовжують викликати у нас сьогодні.
Оскільки палеонтологи продовжують виявляти нові скам’янілості та вдосконалювати своє розуміння цих колосальних істот, ми можемо очікувати отримання ще глибшого розуміння чудових адаптацій та еволюційної історії найбільших тварин, які коли-небудь жили.
Як рудиментарні зачатки крил визначають, які мурашки стануть солдатами
Мурашки: Суспільні комахи з унікальними кастовими системами
Мурашки є суспільними комахами, відомими своїми складними суспільствами і різноманітною поведінкою. Одной з найяскравіших особливостей колоній мурах є їх кастова система, в якій особини поділені на різні групи зі спеціалізованими ролями. Дві основні касти – солдати і робітники. Солдати мають непропорційно великі голови і відповідають за захист колонії, в той час як робітники виконують різні завдання, такі як добування їжі і вирощування потомства.
Таємниця визначення касти мурашок
Як мурахи розвиваються в солдатів або робітників, довгий час залишалося загадкою для вчених. Традиційно вважалося, що фактори довкілля, такі як харчування і феромони, відігравали головну роль у визначенні касти. Однак останні дослідження пролили світло на генетичні і еволюційні фактори, які впливають на цей процес.
Роль рудиментарних зачатків крил
Ключовим відкриттям у визначенні касти мурах є роль рудиментарних зачатків крил. Зачатки крил – це невеликі мішечки клітин, призначені для розвитку в крила у маток мурах. Однак у солдатів мурах ці зачатки крил ростуть на личинковій стадії, але потім відмирають під час метаморфоза, залишаючи мурах безкрилими.
Несподівана функція зачатків крил
Дослідники виявили, що ці рудиментарні зачатки крил не такі вже й марні, як вважалося раніше. Насправді вони відіграють вирішальну роль у визначенні того, чи розвинеться личинка мурашки в солдата або робітника.
Розвиток солдата: Вплив зачатків крил
На личинковій стадії мурахи, призначені бути солдатами, розвивають великі рудиментарні зачатки крил. Ці зачатки крил посилають сигнали, які стимулюють ріст інших частин тіла, особливо голови. Чим більші зачатки крил, тим більшою буде голова дорослої мурашки.
Розвиток робітника: Відсутність зачатків крил
На відміну від солдатів, мурахи-робітники не розвивають великих зачатків крил на личинковій стадії. В результаті вони мають менші голови і тіла, ніж мурахи-солдати.
Феромонна регуляція розвитку солдатів
Крім зачатків крил, феромони також відіграють роль у регуляції розвитку солдатів. Мурахи-солдати виробляють кутикулярний вуглеводневий феромон, який пригнічує розвиток нових солдатів. Цей феромон допомагає підтримувати баланс між солдатами і робітниками в колонії.
Еволюційні наслідки
Відкриття ролі рудиментарних зачатків крил у визначенні касти мурах має значні наслідки для нашого розуміння еволюційної історії. Ранні мурахи мали просту кастову систему з крилатими матками і безкрилими робітниками. З часом каста робітників стала більш диференційованою на підкасти, такі як солдати. Рудиментарні зачатки крил могли відіграти ключову роль у цьому еволюційному процесі, забезпечуючи механізм для контролю розвитку різних розмірів і форм тіла.
Рудиментарні структури та еволюційні інновації
Відкриття функції рудиментарних зачатків крил кидає виклик традиційному погляду на те, що рудиментарні структури, або органи, які втратили свою первісну функцію, є просто еволюційними залишками. Натомість це припускає, що ці структури можуть відігравати важливу роль у розвитку і еволюції.
Інші приклади рудиментарних структур
Яєчники личинки медоносної бджоли-робітниці є ще одним прикладом рудиментарної структури, яка може мати важливу функцію. Хоча медоносні бджоли-робітниці є стерильними і ніколи не будуть розмножуватися, вони мають яєчники, які такі ж великі, як яєчники маток бджіл на ранній стадії розвитку. Функція цих яєчників досі невідома, але вона може бути пов’язана з нормальним розвитком робітниць.
Висновки
Відкриття ролі рудиментарних зачатків крил у визначенні касти мурах дало нові уявлення про еволюцію і розвиток суспільних комах. Воно також кидає виклик традиційному погляду на рудиментарні структури і підкреслює важливість дослідження їх потенційних функцій.
Динозаври: міф чи реальність?
Міф про «ропена»
З самого дитинства багатьох людей захоплює думка, що динозаври досі живуть на Землі. Однак наукові дані свідчать про те, що останні динозаври, включно з птерозаврами, вимерли мільйони років тому. Незважаючи на це, чутки та твердження про живих динозаврів продовжують існувати, часто їх підтримують креаціоністи, які прагнуть дискредитувати теорію еволюції.
Твердження про «живого птерозавра»
Одне з останніх тверджень полягає в тому, що птерозаври, літаючі рептилії, тісно пов’язані з динозаврами, досі існують у Папуа-Новій Гвінеї. Це твердження базується на розповідях очевидців та відео, на якому нібито знято птерозавра. Проте експерти спростували це твердження, ідентифікувавши тварину на відео як фрегата, вид морських птахів.
Джерела твердження про «живого птерозавра», Джим Блюм і Девід Вуецл, є відомими креаціоністами, які мають історію просування таких тверджень. Вони стверджують, що птерозаври співіснували з людьми і що істоти, згадані в біблійних текстах, такі як «вогняний літаючий змій», насправді є птерозаврами.
Наукові докази проти існування живих птерозаврів
Немає жодних достовірних наукових доказів, що підтверджують існування живих птерозаврів. Палеонтологічний літопис показує, що птерозаври зникли під час масового вимирання, яке знищило динозаврів 65 мільйонів років тому. Якби птерозаври вижили, ми очікували б знайти викопні докази їхнього подальшого існування. Однак таких доказів не було знайдено.
Потенційний зовнішній вигляд живих птерозаврів
Гіпотетично, якби птерозаври вижили до наших днів, вони, ймовірно, виглядали б інакше, ніж їхні викопні предки. Птерозаври були різноманітною групою тварин, які еволюціонували в різні форми. Протягом мільйонів років вони могли адаптуватися до різних середовищ і розвивати нові характеристики.
Еволюційні наслідки
Навіть якщо б був виявлений живий птерозавр, це не спростувало б науки еволюції. Еволюція — це поступовий процес, який відбувається протягом тривалих періодів часу. Деякі лінії розвиваються швидко, тоді як інші змінюються дуже мало. Живий птерозавр був би прикладом лінії, яка зберігалася з мінімальними змінами протягом мільйонів років.
Краса живих динозаврів
Хоча відкриття живого птерозавра було б захопливим, важливо пам’ятати, що ми вже маємо живих динозаврів серед нас: птахів. Птахи є прямими нащадками маленьких пернатих динозаврів, які жили мільйони років тому. Вони мають багато анатомічних особливостей, спільних зі своїми предками-динозаврами, включаючи пір’я, порожнисті кістки та трипалі ноги.
Існування птахів свідчить про неймовірну різноманітність і здатність динозаврів до адаптації. Вони еволюціонували в широкий спектр форм, від крихітних колібрі до величезних страусів. Їхня присутність на Землі сьогодні є нагадуванням про тривалу спадщину динозаврів.
Собаки: нащадки двох популяцій вовків?
Нове дослідження проливає світло на одомашнення собак
Учені давно намагаються розгадати таємницю того, як і де собаки еволюціонували від вовків до наших улюблених компаньйонів. Недавнє дослідження, опубліковане в Nature, додає суттєву деталь до цієї головоломки, припускаючи, що сучасні собаки, можливо, походять від двох окремих популяцій стародавніх вовків.
Родовід давніх вовків
У дослідженні було проаналізовано геноми 72 стародавніх вовків, які жили в Європі, Сибіру та Північній Америці протягом останніх 100 000 років. Порівнюючи ці геноми з ДНК сучасних собак, дослідники створили генеалогічне древо, яке дає уявлення про походження вовків у той час, коли з’явилися собаки.
Два джерела популяції вовків
Дослідження показало, що собаки мають тісніші генетичні зв’язки зі стародавніми вовками в Азії, ніж з тими, що в Європі. Це припускає, що собаки, можливо, виникли десь в Азії, можливо, з двох окремих популяцій вовків: одна в Східній Азії, а інша на Близькому Сході.
Схрещування та множинні місця
Хоча два окремі випадки одомашнення є можливими, інше пояснення полягає в тому, що собаки були одомашнені в одному місці, а потім схрещувалися з вовками в інших місцях, змішуючи свою ДНК. Дослідники не можуть остаточно визначити, який сценарій правильний, але вони роблять висновок, що було принаймні два джерела популяцій вовків, які брали участь в одомашненні собак.
Генетичне різноманіття та зв’язок між вовками
Незважаючи на різноманітність ДНК вовків, у дослідженні не було виявлено жодного стародавнього вовка, який був би безпосередньо пов’язаний з усіма сучасними собаками. Проте дослідники спостерігали, що популяції вовків по всьому світу залишалися генетично пов’язаними протягом десятків тисяч років. Це говорить про те, що вовки, ймовірно, багато подорожували і схрещувалися, що, можливо, сприяло їх виживанню під час закінчення льодовикового періоду.
18000-річне сибірське цуценя
У 2019 році археологи виявили 18000-річне цуценя в Сибіру. Спочатку дослідники сперечалися, чи це був вовк чи собака. Проаналізувавши його генетику, учені в цьому дослідженні визначили, що це був вовк, що дало додаткові свідчення різноманітності вовків у льодовиковий період.
Проблеми та майбутні дослідження
Отримання зразків стародавніх вовків з усього світу, особливо з Південної півкулі, залишається проблемою через кращу збереженість ДНК в холоднішому кліматі. Дослідникам потрібні нові зразки, щоб створити повнішу картину походження собак і визначити точне місце та час одомашнення собак.
Значення дослідження
Це дослідження є значним кроком уперед у нашому розумінні одомашнення собак. Воно надає детальну генетичну картину походження вовків, звужуючи можливі місця походження собак і припускаючи, що декілька популяцій вовків сприяли еволюції наших собачих компаньйонів. Майбутні дослідження, озброєні постійно зростаючою колекцією геномів стародавніх вовків, безперечно, наблизять нас до розгадки таємниці того, як і де собаки вперше стали нашими найкращими друзями.
Динозавр на вашому столі в День Подяки: еволюційний зв’язок індички та динозаврів
by Пітер
written by Пітер
Чи готовий ваш динозавр до Дня Подяки?
Еволюційний зв’язок між птахами та динозаврами
А, День Подяки, день, коли сім’ї по всій Сполучених Штатах збираються на вишукане свято. Але чи знаєте ви, що центральний елемент вашого столу на День Подяки, індичка, насправді є далеким родичем могутніх динозаврів, які колись бродили по Землі?
Більше століття тому вчені виявили тісний зв’язок між птахами та динозаврами. В останні десятиліття хвиля новаторських відкриттів зміцнила розуміння того, що птахи є живими нащадками невеликих, оперених тероподних динозаврів. Ці тероподи були родичами грізних «рапторів», зображених у популярному фільмі «Парк юрського періоду».
Приготування динозавра до Дня Подяки
Незважаючи на своє доісторичне походження, індички стали дорогою традицією Дня Подяки. Хоча приготування динозавра для вашого свята може здатися страшним, існує безліч рецептів, які допоможуть вам у цьому процесі.
Epicurious, відомий онлайн-ресурс для кулінарів, пропонує спеціальну сторінку, щоб допомогти вам впоратися з будь-якими надзвичайними ситуаціями на кухні на День Подяки. На щастя, приготувати вечерю з індичкою значно менш складно, ніж посмажити колосального тиранозавра.
Поради щодо приготування їжі на День Подяки
Щоб забезпечити успішний святковий стіл на День Подяки, врахуйте такі поради:
- Виберіть свіжу або заморожену індичку: Свіжі індички, як правило, мають більш ароматний і соковитий смак. Якщо ви використовуєте заморожену індичку, дайте їй достатньо часу для розморожування.
- Замаринуйте індичку: Маринування допомагає підкреслити соковитість та смак індички. Занурте індичку в розчин води, солі та інших приправ на кілька годин або на ніч.
- Правильно посмажте індичку: Попередньо розігрійте духовку до потрібної температури та уважно дотримуйтесь інструкцій щодо смаження. Використовуйте м’ясний термометр, щоб переконатися, що індичка досягла рекомендованої внутрішньої температури.
- Дайте індичці відпочити: Після смаження дайте індичці відпочити не менше 30 хвилин перед тим, як нарізати. Це дозволяє сокам розподілитися, що призводить до більш ніжного та соковитого м’яса.
Святкування зв’язку динозавр-День Подяки
День Подяки дає унікальну можливість подумати про дивовижну еволюційну подорож, яка пов’язала динозаврів із сучасною індичкою. Коли ми збираємось за своїми столами, щоб насолодитися цим вишуканим святом, давайте оцінимо доісторичне походження цієї улюбленої святкової традиції.
Додаткові ключові слова з довгим хвостом:
- Зв’язок між індичками та динозаврами
- Приготування індички на День Подяки
- Поради Epicurious із приготування їжі на День Подяки
- Як замаринувати індичку
- Важливість правильного смаження індички
- Переваги відпочинку індички після смаження
Поведінка тварин: дикі речі, життя, як ми його знаємо
Розмови мавп: мавпи поєднують слова для спілкування
Вчені з Університету Сент-Ендрюс зробили революційне відкриття: мавпи можуть поєднувати слова разом, щоб передавати більш складні повідомлення. У дослідженні мавп з приплюснутими носами, які живуть на деревах, в Нігерії, дослідники виявили, що мавпи поєднували “pyow”, попередження про загрозу знизу, і “hack”, попередження про загрозу зверху, щоб створити нове, термінове повідомлення: тікайте зараз! Це відкриття свідчить про те, що мавпи можуть мати зачатки мови, якщо їхнє спілкування набуте, а не вроджене.
Альтруїзм у ящірок з плямистими боками
Альтруїзм, або безкорислива поведінка, є дивною рисою у тварин, оскільки часто призводить до втрати можливостей для спарювання. Нове дослідження, проведене вченими з Каліфорнійського університету в Санта-Круз, проливає світло на те, як один вид, ящірка з плямистими боками, долає цю проблему.
Дослідження показало, що самці ящірок з плямистими боками розпізнають альтруїзм в інших і приходять на захист лише тих, хто поділяє цю рису. Така поведінка допомагає альтруїстичним ящіркам передавати свої гени, оскільки вони мають більше шансів вижити і розмножуватися, якщо мають союзників, які готові їх захищати.
Укуси актиній: найшвидший клітинний процес у природі
Морські анемони – це захопливі істоти з потужними жалами, які можуть миттєво паралізувати здобич. Дослідники в Німеччині виявили, що жала розганяються від нуля до 80 миль на годину всього за 700 наносекунд, що в мільйон разів швидше, ніж гоночний автомобіль. Ця неймовірна швидкість робить жало актинії одним із найшвидших клітинних процесів у природі.
Водні краби пристосовуються до суходолу
Краби зазвичай асоціюються з водним середовищем, але деякі види пристосувалися до життя на суші. Одним із таких видів є краб із чорною спиною. Після линьки водні краби наповнюються водою, щоб стабілізувати свої нові, тонкі панцири. Однак краби з чорною спиною виробили унікальну адаптацію, яка дозволяє їм замість цього наповнювати свої панцири повітрям. Ця адаптація, можливо, відіграла вирішальну роль у їх переході до наземного способу життя.
Thyrohyrax: стародавній попередник даманів
Thyrohyrax був давньою ссавцем, що жив від Близького Сходу до Південної Африки близько 30 мільйонів років тому. Спочатку вважалося, що це самка дамана через її довгі, загнуті, як банан нижні щелепи. Однак дослідники з Центру дослідження лемурів Дюка змінили його статеву ідентичність після вивчення скам’янілих зубних записів.
Дослідники дійшли висновку, що довгі нижні щелепи належали самцям Thyrohyrax, у яких нижні різці були більшими, ніж у самок. Незвичайна щелепа самців також включала порожнисту камеру з кожного боку, яка, можливо, використовувалася для створення звуку під час залицяння. Якщо це так, то Thyrohyrax був би єдиним відомим ссавцем з таким спеціалізованим вокальним апаратом.
Незважаючи на свої унікальні адаптації, Thyrohyrax не був особливо успішним видом і вимер близько 30 мільйонів років тому. Його нащадки не мають тієї ж щелепи чи камери, що свідчить про те, що ці ознаки не були вигідними для виживання.
Давні коти: винуватці вимирання давніх собак
Конкуренція та зміни клімату в епоху еоцену
Під час епохи еоцену, приблизно 55,8–33,9 мільйона років тому, Земля стала свідком різкого зростання популяцій ссавців. Примати з’явилися нещодавно, а Північна Америка була домом для різноманітних видів собак, що налічували близько 30. Однак нове дослідження показало, що більшість цих давніх собак зникли раптово приблизно 20 мільйонів років тому. Винні? Ранні коти.
Роль конкуренції
Хоча різні групи хижаків могли конкурувати з собаками, саме котячі (коти) продемонстрували найбільш переконливі докази конкуренції, за словами обчислювального біолога та провідного автора Даніеле Сільвестро. Щоб визначити конкретну причину вимирання давніх собак, Сільвестро та його команда проаналізували понад 2000 викопних решток тварин, які співіснували в період 20-40 мільйонів років тому.
Порівняння типів тіла
Дослідники порівняли типи тіла хижаків, таких як ведмеді, вовки та великі кішки, щоб виявити потенційних конкурентів за їжу в умовах зміни клімату планети. Давні коти, зокрема хибний шаблезубий кіт, виявилися головними підозрюваними. Ці коти були порівнянні за розмірами з собаками, споживали подібну здобич і процвітали в той самий період, коли собаки швидко зникли з літопису викопних решток.
Зміна клімату проти конкуренції
Традиційно зміна клімату вважалася домінуючою силою в еволюції біорізноманіття. Однак дослідження Сільвестро припускає, що конкуренція між видами хижаків відіграла ще більш значну роль у занепаді собачих. Незважаючи на швидкі зміни клімату на планеті, коти виявилися кращими хижаками, перевершивши своїх конкурентів-собак.
Підйом собак і котів
Хоча ранні коти, можливо, призвели до вимирання багатьох давніх видів собак, собаки отримали перевагу завдяки своєму партнерству з людьми. Генетичні дані свідчать про те, що собаки відокремилися від вовків приблизно 27 000 років тому, набагато раніше, ніж вважалося раніше. Навпаки, дикі кішки почали асоціюватися з людьми лише близько 9500 років тому.
Висновок
Суперництво між кішками та собаками триває вже мільйони років. В епоху еоцену давні коти відіграли вирішальну роль у вимиранні численних давніх видів собак. Конкуренція за їжу та ресурси, а не зміна клімату, стала основною рушійною силою цієї події вимирання. Хоча коти перемогли в цій ранній битві, собаки зрештою отримали перевагу завдяки своїм унікальним стосункам з людьми.